​Nazariy: "Мрiю заспiвати з Андреа Бочеллi"
ArtModels
​Nazariy: "Мрiю заспiвати з Андреа Бочеллi"

Nazariy: "Мрiю заспiвати з Андреа Бочеллi"

Красивий, стильний і харизматичний. У свої 30 років він вже здобув статус Золотого голосу Рівного та підкорив десятки тисяч глядачів по всій Україні. Молодий талановитий співак із Рівного став улюбленцем не лише рівнян, а й мешканців інших регіонів завдяки відомому телевізійному шоу

«Голос країни», який він підкорював двічі. І якщо першого разу йому не вдалося пробитися далеко, то друга участь у цьому проекті через кілька років вже привела його аж до самого фіналу. Диригент хору за спеціальністю, він разом із командою став переможцем телешоу «Битва хорів», а також є лауреатом багатьох міжнародних конкурсів.

Микола БОБРИК, який нині працює й розвивається під сценічним псевдонімом NAZARIY, разом із дружиною сам пише музику до своїх композицій, а голосом та щирістю продовжує завойовувати серця шанувальниць. Про початок своєї музичної кар’єри та популярність, про зіркову хворобу та причини сценічних змін, про кумирів і улюблену музику, а також про те, чим надихається та як любить відпочивати, ми розпитали у Миколи спеціально для читачів ARTmodels.UA.

Як ви стали співаком? Із чого почався музичний шлях?

– Моя музична кар’єра почалася ще з музичної школи. Я закінчив школу по класу акордеона і після закінчення музичної та загальноосвітньої шкіл постало питання, що робити далі. Основним пріоритетом для мене була музика. Тому вступив у музичне училище на один із таких важких відділень – хорове диригування. Відтоді я почав співати, бо до того ніде не співав. У 15 років я зрозумів, що я можу співати. Тоді я прийшов до викладача Олександра Тарасенка, зараз він є хормейстером Національної опери – і з того часу я почав свій шлях співака хору. Закінчив училище за спеціальністю «диригент хору». Потім Олександр Леонідович (Тарасенко – авт.) був викладачем у Рівненському державному гуманітарному університеті, і я вже навчався там і здобув вищу освіту за фахом «диригент хору» і «викладач музики».

ВИ СТАЛИ популярним після участі у телешоу «Голос країни».

Як змінилося життя після цього?

– Змінилося життя в кращу сторону, звісно. По-перше, я отримав свій стиль, став пробувати писати пісні. Не завжди це виходить так професійно, як у відомих композиторів. Але потім моя дружина доєдналася до того – вона трошки пише під моїм керівництвом. От якось так і приходять нові пісні.

Ви двічі були учасником цього шоу. Чого не вистачило першого разу, аби пройти далі? І чого не вистачило другого разу, аби перемогти?

– Першого разу не вистачило досвіду однозначно. Адже раніше я ніколи не працював на телекамери, я не брав участі в жодних телешоу, а там був великий масштаб. А щодо другого разу, то я ні за чим не шкодую та радий, що саме так все відбулося. На перемогу тоді, скажу чесно, навіть не сподівався. Я дивився адекватно на речі та зрозумів, що там є сильніші учасники. Вдячний Святославу Вакарчуку за те, що дійшов зі мною до прямих ефірів, за досвід, за співпрацю.

Хто зробив найбільший вклад для ВАС як співака? Кому найбільше хотіли би подякувати?

– Це мої батьки, які мене підтримували завжди, особливо в той момент, коли опускалися руки, і я не хотів більше цим займатися, було бажання покинути. Це для мене дуже важливо. Це ті люди, які дали мені старт. А на сьогоднішній день найбільшою моєю підтримкою є дружина.

Який момент із часів участі у шоу «Голос країни» найбільше запам’ятався?

– Найбільше, мабуть, запам’ятався момент із часів ще першого «Голосу», коли моїм тренером був Олександр Пономарьов. Так було співпало, що на мій День народження 22 травня Олександр запросив до себе на дачу, де ми гучно відсвяткували усією командою.

Як впливає популярність після шоу на подальше життя? Допомагає чи заважає?

– Звичайно, більше допомагає, ніж заважає. Хоча іноді бувають випадки, коли хочеться, щоб краще не знали, хто я. Але загалом популярність – це плюс. Мені подобається те, що я роблю. І я бачу, що людям теж подобається те, що я роблю. Це, певного роду, – успіх.

А за автографами бігають?

– Так, буває іноді. Особливо у районах області.

А дружина не ревнує до прихильниць?

– Я думаю, що є таке трішки, бо вона – жінка, дівчина. Але загалом у нас в цьому плані порозуміння. Вона усвідомлює, що це – моя робота, і все окей.

Чи була у вас зіркова хвороба? І як можна вилікуватися від цього?

– Була. Особливо після того, як я вперше взяв участь у «Голосі країни». Бо ж я, нікому невідомий хлопець із провінції, вперше поїхав у Київ, і мене показували по телевізору на всю Україну! Звісно, що після цього трохи втрачаєш голову і ловиш «зірку». Але з часом я зрозумів, що мені це заважає і що в цьому немає нічого хорошого. Звичайно, тут все залежить від людини. Є люди, які досягнули небагато, але все життя ходять із короною та вважають, що вони – повелителі світу. А є такі, які роблять набагато більше, але нормально, спокійно живуть своїм життям. Комусь комфортно з зірковою хворобою, а комусь – ні. Особисто я з тієї категорії людей, якій комфотніше без зірки на голові. Звісно, що є моменти, коли чогось досягнеш, то хочеться цим трохи похизуватися, але не більше. Я не вважаю себе суперкрутим співаком, щоб дивитися зверхньо на інших. Колись один заслужений артист дав мені пораду: чим простіше, тим гарніше. І я до цього отак і ставлюся.

То як побороти цю хворобу?

– А суть не в тому, щоб побороти. Якщо людині так комфортно, то нехай. А якщо людина відчуває, що їй зіркова хвороба заважає, то вона сама «попуститься». Адже всім не вгодиш. Ти не можеш абсолютно всім подобатися. На щастя, я ніби поки не знаю людей, які б на мене скоса дивилися, але, звісно, що є люди, яким я не до душі. Можливо, якась частково заздрість на це впливає, хоча я не знаю, чому мені заздрити. Краще йдіть і самі досягайте на той же «Голос», наприклад. Я себе ніколи ні з ким не порівнюю.

Ви спробували себе й у театрі – працювали у виставі «Біла ворона». Чи не думали серйозно над професією актора?

– Думав. І навіть очікував, що буду ним. Але сталося не так, як гадалося. Втім я спробував, і всім вдячний за цю можливість і цей досвід. Ми й досі іноді співпрацюємо ще в театрі, якщо я в Рівному. Але в мене є свої власні плани, тому треба рухатися далі. Бо бувало, що вистава збігалася з якимись концертами, де я був задіяний, і доводилося багато пропускати. Тому, аби не підводити колектив, я вирішив офіційно піти з театру.

Поговоримо про зміни. Чому ви обрали собі псевдо Nazariy і з чим пов'язані зміни імені та іміджу?

– У першу чергу, Назарій – це українське ім'я, яке просто мені близьке. У мене немає нікого серед родичів чи знайомих, хто б мав таке ім’я. Воно просто подобається. Тому й спало це на думку. Із новим псевдонімом я почав все, як то кажуть, з нуля, і народився новий стиль роботи. У мене з’явилася нова програма з виключно сучасних українських пісень, авторських пісень. Почалося все з того, що моя знайома поетеса Надія Устянчук написала текст і запропонувала його мені. І так нашими спільними зусиллями з’явилася пісня «Дика любов», яку я сьогодні співаю. Потім – пісні «Там, де живе любов» і «Небеса». Їх повністю написала моя дружина. Хоча вона не має музичної освіти, але після того, як зв’язалася зі мною, відкрила у собі цей талант. Сьогодні в мене є близько 6-7 власних пісень, які я виконую під сценічним ім’ям Nazariy. Я бачу, що людям вони починають подобатися, і мене це надихає на те, аби творити далі і щоб українська музика звучала. Я хочу зробити так, щоб Nazariy і його пісні хоча б частково були наближені до того, як зараз звучать пісні Миколи Мозгового.

До речі. Знаю, ви співаєте у Києві на концерті його пам’яті…

– Так. Я вдячний Олені Мозговій за те, що щороку запрошує мене виступати на вечорі пам'яті. Традиційно 1 вересня, у День народження маестро, він відбувається. Цього року він пройде в Палаці спорту. Мені приємно там співати та чути ці пісні, бо я їх люблю, я на них виріс. І хоча я доволі різноманітний в плані музики і можу слухати будь-що – від року до шансону та попси, але Микола Мозговий для мене – це ідеал української музики.

У ВАС є якісь кумири, на кого рівняєтесь?

– Їх є два – це Андреа Бочеллі і Алесандро Сафіна.

А яку музику любите слухати?

– Мабуть, найбільше люблю поп-оперу. А ще люблю класику. Обожнюю Моцарта. Цей фундамент і взагалі сприйняття цієї музики мені заклали ще в нашому Рівненському музичному училищі: там справді працюють професіонали своєї справи. Також я можу слухати й пісні радянської естради в машині. Люблю Джо Кокера, гурт «Queen». Тобто в мене немає чогось такого конкретного, від чого я б фанатів, усе по трохи.

Знаю, що ВИ часто СПІВАЄТЕ на приватних замовленнях, зокрема на весіллях. Чи є такі пісні, які категорично ВІДМОВЛЯЄТЕСЬ співати?

– Є. Це пісні Святослава Вакарчука. Я їх не співаю. То не мій стиль. Я один раз спробував заспівати їх на репетиції, і тоді зрозумів, що це не моє взагалі. Якщо я можу співати щось на кшталт Паваротті, то я буду це співати, бо воно мені «лягає». Я дотримуюся принципу, що співати треба так і те, щоб це було приємно слухати і щоб нікому не різало вуха. Не кожна ж пісня тобі підходить. Тому так.

Відомо, що у багатьох співаків, музикантів є свої технічні та побутові райдери. У ВАС такі є?

– Є, але він дуже простий. У мене вимоги до хорошого звуку, щоб він був чистим і чітким і щоб був хороший звукорежисер. В іншому я простий. Ніколи не вимагаю якісь там дорогі автівки чи трансфери, чи готель. Я приїду на своїй автівці, куди треба. Наразі мене це влаштовує.

Попри все, ВИ ЗАЛИШАЄТЕСЯ жити у Рівному. Не було спокус переїхати, наприклад, до Києва чи за кордон?

– Були спокуси, але я дуже люблю Рівне і хочу змінити це місто в плані культури.

Якби ви, наприклад, не жиЛИ у Рівному, то де б жиЛИ?

– Мені страшенно подобається Краків. Я час від часу туди їжджу, то я б там жив. Або Львів… Я б там теж жив, бо це місто схоже на Краків. Я люблю такі великі міста, але старовинні, де є вузькі вулички. Київ також люблю за його архітектуру, за його масштаби, але поки я б там не хотів жити.

Кажуть, сцена виснажує артистів.

Як вдається відновлювати сили? Де черпаєте натхнення прокидатися зранку?

– Я надихаюся роботою. Зазвичай я виступаю раз-два на тиждень. Хоча буває, що можу виступати чотири дні поспіль. Чесно кажучи, наразі почуваюся повним сил і енергії, тому говорити про якусь там втому не доводиться. Якщо вона і є, то вона приємна. Не буває в мене такого, що мені не хочеться виходити на сцену. Треба мати хороший сон і добре їсти – і в тебе буде гарний настрій та бажання щось робити. Коли виходиш на сцену й бачиш, що людям подобається те, що ти робиш, повір, це дуже заряджає.

Вам вистачає часу на відпочинок?

– Так, звісно.

І як любите відпочивати?

– По-різному. Це може бути поїздка на декілька днів на море, а можу взагалі кілька днів не виходити з дому. Буває й активний відпочинок, наприклад, риболовля.

Мало відомо про ВАШЕ дитинство. Розкажіть, яким воно було? Як вас в дитинстві сприймали однолітки?

– Нормально сприймали. Називали мене Коля-музикант, бо я рідко гуляв через те, що ходив у музичну школу. А взагалі моє дитинство було щасливим, за що я вдячний своїм батькам. На жаль, батька вже з нами немає. Царство Йому небесне. Він був для мене людиною №1. Але я вдячний Богові, що до 30 років у мене був тато.

Яким бачите себе через 10 років?

– Бачу себе сивим (сміється, - авт.). Сивим і мудрим. Як то кажуть, для щастя багато не треба. Головне, щоб всі були живі та здорові, була улюблена робота, від якої ти отримуєш задоволення – і все, більшого не треба.

А як ставитеся до моди?

– Звичайно, я слідкую за модою. У цьому мені допомагає дружина. Вона мені й стиліст, і візажист, і костюмер – моя надійна підтримка.

Вас можна назвати шопоголіком?

– 50 на 50. Буває таке, що ми йдемо щось купити дружині, а в результаті я собі щось куплю, а вона ні. Я люблю одяг. У повсякденному житті вдягаюся так, аби було зручно: кросівки, джинси, футболка. А якщо говорити про виступи та сценічний образ, то це костюми, які дружина допомагає підбирати під захід, під локацію, під освітлення.

Поділіться своїми секретами гарного вигляду та настрою?

– Якогось такого особливого секрету в мене немає. Звичайно, намагаюся слідкувати за своїм обличчям і тілом. Хоча дієта мені б не завадила (сміється, - авт.). Часто буває, що їм лише одні овочі.

Що ВАС пов'язує з компанією ARTMODELS?

– Почалося все з того, що до мене одного дня зателефонувала Оксана Ігас і запросила виступити на одному з перших їхніх заходів у драмтеатрі. То було дуже давно – 2011 чи 2012 рік. Не пам’ятаю точно, що саме це був за захід, здається, Fashion Time. Так із тих пір ми час від часу співпрацюємо.

Якби на вулиці зупинили й спитали, що таке ARTMODELS, як би ви пояснили?

– Я б сказав, що якщо ви маєте дітей і хочете, щоб вони займалися чимось корисним і гарно розвивалися, то віддайте їх в ARTmodels. Там із цим точно допоможуть.

Які цілі ставите перед собою на найближчий період?

– У планах створення нових якісних пісень. Також буду розвивати менеджмент, щоб у результаті мати ротацію й на радіо.

Про що мрієте?

– Маю таку заповітну мрію заспівати разом із Андреа Бочеллі. Можливо, вона колись здійсниться.

А ви самі себе продюсуєте чи шукаєте собі продюсера?

– Від допомоги фахівця, звісно, не відмовився б. Адже артист усе сам зробити фізично й матеріально просто не може. Звісно, я не бігаю й не шукаю, мовляв, візьміть мене. Я просто собі працюю, займаюся собою. Але якщо мене хтось помітить і запропонує співпрацю в цьому плані, вигідну й прийнятну для обох, то я, звісно, погоджуся.

Що побажаєте нашим читачам наостанок?

– Бажаю рівнянам слухати якісну музику, українську зокрема, бо це справді те, що гріє душу. І бажаю усім нам бути добрішими – і тоді ми всі разом змінимо цей світ на краще.

Марина Назарчук
нагору
facebook-circular-logo instagram Group